Субота, 24.08.2019, 00:34
Вітаю Вас Гість | RSS

Римарівська загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів


 Національна гаряча лінія
Меню сайта
Наші опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 131
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Міні-чат
200
Форма входу

Пошукова робота


Римарівський Святопокровський храм


Туристсько – краєзнавчий загін "Пошук” Римарівської ЗОШ І-ІІІ ступенів створений 3 вересня 2009 року.
Рада загону на своєму засіданні вирішила у 2009 – 2010 н. р. працювати в рамках обласної туристсько – краєзнавчої експедиції учнівської та студентської молоді "Пізнай свою країну” за напрямком "У глибину століть”.
Зібрані дані рекомендувати використовувати вчителям та класним керівникам на уроках і виховних годинах, а також під час проведення духовності та культури життя.
Працюючи за напрямом експедиції "У глибину століть”, найбільше матеріалів загону вдалося зібрати по темі "Святопокровський храм – від минулого до сьогодення”.
У переддень свята Казанської ікони Божої Матері, яке українці відзначають 4 листопада наш краєзнавчо – пошуковий загін організував зустріч з настоятелем Святопокровського храму благочинним Гадяцького району, протоієреєм Леонідом Василенком і учнями Римарівської школи.
Отець Леонід розповів про храм i церковне життя односельців, та про історію свята Казанської ікони Божої Матері.

Церковне життя в Римарівці сягає глибини початків існування села, віддзеркалюючи багатовікове буття християнства на наших землях.
Церкви змінювали свої обриси, перебудовувалися, замість старих будувалися нові. Ми сьогодні лише намагаємося розгледіти в сутінках зникаючі постаті, події, найменування. В Римарівці ходять перекази, що нібито десь є рукописні молитви, вивезені з села, які датуються ХІ століттям. Відомості про існування дерев’яного храму в Римарівці сягають козацьких часів кінця ХVІ століття, чи навіть раніше. У 1783 році замість старої Покровської церкви колезький асесор Г.Є.Станіславський побудував нову. А в 1903 році після пожежі (за словами очевидців) було закладено новий цегляний храм візантійського стилю, який зберігся до наших днів. Висота храму сягає 35 метрів. Навколо храму було споруджено огорожу з каплицею, яка була зруйнована за часів радянської влади.

Незвичайний для села храм овіяний легендами. Він був збудований на кошти майора Віктора Сергійовича Юр’єва, який був власником цих земель. За переказами старожилів, історія створення церкви така: Майор Юр’єв, перебуваючи у військових справах в Петербурзі, познайомився там з Анною Данилівною, яка була досить заможного дворянського роду. Вік майора вже схилявся до другої половини життя і треба було одружуватися. Тут і припала йому до душі молода, гарненька дворяночка, якій, здається, не зовсім сподобався лисуватий поміщик, що мав маєток на далекій від Петербургу Україні, в селі Римарівці Гадяцького повіту Полтавської губернії. Впевнено крутячи носом, вона все ж таки висунула одну умову (можливо, сподіваючись, що він не зможе її виконати, або ж просто затягнути час, адже вона була ще зовсім молода). Умова була така: побудувати в його селі церкву, точнісінько таку, в якій вона щонеділі бувала на службі в Петербурзі.
Віктор Сергійович повернувся додому похмурий, бо, хоча і мав великий маєток, багаті землі і достатньо коштів, для будівництва церкви – однієї з найбільших, якщо й не найбільшу на весь Гадяцький повіт, все ж таки ця справа була дуже складною. Чи дуже вже йому сподобалася білолика дворянка, чи з якихось інших міркувань, але все ж майор твердо вирішив виконати свою обіцянку. Храм будувався не мало не багато – десять років; Анна Данилівна все ж вийшла заміж за Юр’єва.

Документально ж встановлено, що згідно з записами у подорожньому журналі полтавського єпископа Іларіона (Юшенова) дерев’яний храм в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. перебував у такому стані, що треба було зводити новий. Тут зберігалися давні рукописні книги: Євангеліє і Требник ХVІ ст., книга Номоканон надрукована в 1624 році. Саме від владики Іларіона про рідкісну знахідку стало відомо широкому загалу. Фундатором цегляного храму став царський міністр відставний майор Юр’єв, який за свої кошти побудував величний собор Святої Покрови. Могила з написом про захоронення Юр’єва – одна з небагатьох, які збереглися поряд із храмом. Крім неї, під вівтарною стіною знаходиться могила з прахом парафіяльного священника Віктора Вікторовича Назаревського, його батько о. Віктор Назаревський на початку ХХ ст. служив священиком в Римарівці. Він у своїх записах засвідчує, що храм у селі вже існував наприкінці ХVІ століття, а може і раніше, на ймовірність такої версії вказували Універсал гетьмана Івана Мазепи 1688 року, книга Номоканон друку 1624 року, а також старовинні рукописні Требник і Євангеліє. Це підтверджує і знахідка нашого часу Богослужбової книги Євхологіон друку 1763 року Божого під час відбудови настоятелем храму протоієреєм Леонідом Василенком.

У середині ХХ століття під час чергової антирелігійної кампанії церкву закрили. Остання перед руйнацією служба Божа була проведена священиком Циганенком у 1958 році.
1962 року тракторами постягували святі хрести з бань Свято – Покровської церкви і була перша спроба підірвати храм. Приїхали підривники з вибухівкою, та виявилося, що для того, щоб підірвати величну церкву, необхідно виселити людей з навколишніх будівель, і є небезпека руйнування для новозбудованої двоповерхової контори колгоспу та трьох корпусів новозбудованої двоповерхової середньої школи. Тому й побоялися зруйнувати тоді храм підривники. За часів радянської влади храм тричі руйнували, але він вистояв завдяки міцним стінам та Божій охороні. Тракторами було стягнуто лише хрести з малих бань. При стягненні з головної бані трос не витримав і обірвався, скалічивши керуючого роботами, як кажуть люди, розпоров живіт руйнівнику. Було знищено церковну огорожу та розібрано каплицю, а на її місці побудували контору. В каплиці знаходилися поховання родини Мазараків.



Коли понівечену церкву передали релігійній громаді, на другому ярусі дзвіниці росли берези з товстим, як відро, стовбуром, бані дзвіниці були знесені. Церква реставрувалася силами громади віруючих на чолі з настоятелем священиком Леонідом Василенком. 1992 року на прохання односельців о. Леонід повернувся до рідного села і став служити на парафії, а його матушка Марія стала керувати церковним хором. Перед Великоднем 1992 року громада перейшла з – під московського підпорядкування до УАПЦ, а потім до Київського Патріархату, коли він утворився. Люди плакали, почувши Слово Боже рідною мовою. Завдяки першому після відновлення Богослужінь регенту хору О.Я. Перерві, яка співала в церкві ще в 20-х роках ХХ століття, вдалося відновити традиційні місцеві церковні наспіви, зокрема, було збережено мелодії церковних служб українською мовою.



Допомагали громаді в реставраційних роботах сільськогосподарські підприємства Римарівни та навколишніх сіл. Серед жертводавців о. Леонід називає професора Петра Васильовича Одарченка, літературознавця, етнографа, колишнього римарівчанина, що мешкав у США, родину Співаків з Канади, родини Матвійків і Паці рів з Чикаго.
Коли реставрували церкву, знайшли міну в стіні дзвіниці, яка з храмом одне ціле. Міна дійшла до середини стіни, зруйнувала свій вибуховий пристрій і не вибухнула. А коли з погреба виносили сміття, то знайшли руки з кістяка людини, закуті в кайдани.





У церкві багато ікон, чудовий іконостас роботи майстрів Галака Петра Михайловича та Яременка Василя Петровича, виготовлений за участю і під керівництвом о. Леоніда, який за освітою художник. Старанням настоятеля та громади, жертводавців і спонсорів відновлено зовнішній вигляд храму, зведено нову огорожу. Прикрасили церкву ікони роботи студентів Академії мистецтв під керівництвом Віри Баринової – Кулеби, уквітчали вишиті рушники односельців.


19 грудня 2009 року в день свята Святого Миколая краєзнавчий загін школи разом із своїм керівником відвідали Святопокровський храм. Після закінчення служби Божої о. Леонід розповів нам про інтер’єр храму.




За досягнуті результати в пошуковій роботі "Святопокровський храм – від минулого до сьогодення” відділ освіти Гадяцької райдержадміністрації нагородив членів пошукової групи Почесною грамотою.


Наш земляк Петро Васильович Одарченко




Серед науковців, зокрема літературознавців, ім'я Петра Васильовича Одарченка згадують із великою пошаною.
Щоб зрозуміти творчість вченого, треба добре знати його життєвий шлях.
У 2004 році старійшина української філології видає автобіографію у книзі "Мені сто років”. Це основні джерела, з яких можна дізнатись про життя і творчість надійного українця.
А народився він 20 серпня 1903р. в селі Римарівці Гадяцького району. Його батьки працювали у сільській лікарні й богодільні: мама — кухаркою, а батько на посаді "смотрителя”. Мама була неписьменна селянка, але знала дуже багато пісень і гарно співала.
У 1910 році хлопець пішов до школи, де навчання велося російсько мовою. Хоч багато незрозумілих слів було у чужій для нього мові, школяр здобував знання наполегливо.




У 1913 році закінчив сільську початкову школу з похвальним листом.
Бачачи велике прагнення вчитися, батьки віддали сина до Гадяцької гімназії.
Ще в 11 років підліток прочитав нецензурованого "Кобзаря” Т. Г. Шевченка, якого дав йому товариш Пилип Плутенко. Він кілька разів перечитував його, перечитував окремі вірші, вивчав їх напам'ять.
Навчаючись у гімназії, Петро Одарченко брав активну участь у гуртку українознавства Гадяцької української шкільної молоді, виступав із деклараціями, доповідями на літературні теми, брав участь у виставах, в організації різних свят.
Він жив у будинку Драгоманова, в якому у той час мешкала Олена Пчілка. Вона дуже добре ставилась до гімназиста і подарувала йому свою книгу "Дві п’єси для дитячого театру”, видану в Полтаві 1919 року, з написом "Вельмишановному Петрові Одарченкові на добрий спогад про близьке сусідство. Олена Пчілка. м. Гадяч, 1920.
У 1920 році П. Одарченко, закінчивши 7 класів гімназії і педагогічні курси одночасно, працював учителем початкової школи на хуторі Мельниково-Кулебин. Півроку вчився в Полтавському відділі історико-філологічного факультету Харківського університету. Але через тяжкі умови життя і хворобу, запалення легень, змушений був залишити навчання. Він повертається додому, а потім знову вчителем у хутірську школу.
У 1923р. поступає на навчання до Ніжинського інституту народної освіти. Студент наполегливо працював над вивченням життя і творчості Лесі Українки, старанно навчався. Він написав дисертацію "Стиль Лесі Українки”. Впродовж трьох років він надрукував десять праць і рецензій. З 1928 року Петро Васильович почав викладати окремі курси в Ніжинському ІНО. У серпні 1929 року успішно закінчив аспірантуру і був призначений на посаду викладача історії української мови. У жовтні мав захищати свою дисертацію на одержання ступеня кандидата наук. Але 1 жовтня 1929 року П. Одарченка заарештували агенти ГПУ і в його творчому житті настала величезна пауза довжиною в 15 років. Готова до захисту дисертація, дипломна робота і фундаментальна стаття "Леся Українка і Олена Пчілка”, деякі інші матеріали безслідно зникли після арешту.
Тільки на чужині, в Австрії та Німеччині, патріарх українського слова продовжує працювати над дослідженням улюблених творів Дочки Прометея. За період ув’язнення довелося побувати Петрові Васильовичу у в’язницях Києва, Колуш, Тули, Ташкенту, Алма-Ати і зазнати різних прикрощів і поневірянь.
У 1937 році термін заслання закінчився. П. Одарченко поїхав до батьків у с. Римарівку, залишив там дружину і сина, а сам помандрував шукати роботу. Але його ніде не приймали, бо він мав клеймо "колишнього засланця”. З великими труднощами Петрові Васильовичу вдалося влаштуватися на посаду доцента Курського педагогічного інституту. Він викладав курси загального мовознавства та сучасної літературної російської мови. Також працював над дисертацією на тему "Українізми в мові Гоголя”. Але потім з міркувань безпеки Петро Одарченко дав нову назву своїй дисертації "Лексика повісті Гоголя "Тарас Бульба”.
У червні 1941 року доцент одержав командировку до Ленінграда в інститут
ім. Герцена. Але в міліції взяли підписку про те, щоб за двадцять чотири години "колишній в’язень” залишив місто революції. І земляк-науковець поїхав знову до рідного села, де почув страшну звістку: "Війна”.
20 серпня 1943 року назавжди залишив рідне село і стареньких батьків.
А потім Варшава, Відень, Ляйпгайм, Авгсбург, Мюнхен. І тут він не забув рідну українську мову, улюблених українських письменників. У Мюнхені викладав курс сучасної української літературної мови у Православній богословській академії. В Українському вільному університеті в Авгсбурзі прочитав спеціальний курс лекцій на тему "Життя й творчість Лесі Українки”. В українській гімназії Ляйпгайма викладав історію України. Деякий час працював у газетах "Українські вісті”, "Наше життя”. У цей час вийшла з друку книга П. Одарченка "Український правопис”. Також він написав для "Енциклопедії українознавства” кілька статей, був обраний членом-кореспондентом УВАН. В Авгсбурзі був секретарем Спілки українських письменників і журналістів.
У 1950 році Петро Одарченко переїхав до США. Спочатку не мав роботи, потім працював на фабриці мідних ґудзиків, пізніше – портером у готелі, прибиральником на залізничному вокзалі.
З 1951 року почав працювати редактором в газеті "Свобода”, писав статті для "Голосу Америки”. Брав активну участь у науковій і громадській роботі. Впродовж 12 років був секретарем Вашингтонської групи УВАН , а з 1973 року – голова цієї групи. Читає доповіді у наукових закладах Нью-Йорка і Вашингтона. Наполегливо продовжує дослідження творчості Лесі Українки, Т. Г. Шевченка, Олени Пчілки. Також працює в галузі етнографії і фольклору. Написав кілька статей для "Енциклопедії українознавства”. Окремі його статті опубліковані англійською мовою.
Також вчений працює в галузі мовознавства (140 праць) і виступає в пресі як журналіст і публіцист.
У 1962 році П. Одарченка обрано дійсним членом Української Вільної Академії у США. 28 січня 1975
року обрано дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка в Америці. 31 серпня 1973 року Петро Васильович пішов на заслужений відпочинок. У той час він працював у "Голосі Америки”.
Приємною подією для професора стало його прийняття в члени Спілки письменників України 28 вересня 1995року. Але стан здоров'я вченого значно погіршувався. Ось як він писав 1983 року: "Я пережив три операції і один серцевий припадок. Наближається неминучий кінець. Але ще багато залишається незакінченої роботи…”

І він продовжує працювати: пише статті, друкує свої книги, листується з товаришами, вченими, земляками.
Але стан здоров'я його був тяжким.
"…1991р. був дуже тяжким для мене. Я чотири рази побував у лікарні. Але найтяжчий 1998 рік. У п’ятницю 13 січня мене розбив параліч. Я не міг говорити, не міг писати, не міг ходити, не знав свого імені, не знав, як звуть моїх синів, дружину. Такий стан тривав до 2000 року. Але я поволі став одужувати, і мені повернулась можливість говорити, писати, працювати. І вже 2000 року я написав до енциклопедії "Сучасна Україна” понад 40 статей про видатних українських діячів”.2
Він до останніх років життя працював: досліджував творчість сучасників, писав спогади, нариси.
Пішов з життя Петро Васильович у березні 2006 року. Він жив у країні насильства і наруги, мучився в тюрмах, був свідком зречення рідної материнської мови, культури й історії, але залишився вірним Україні.
В одній із своїх статей П. Одарченко писав: "Минають роки, на віку, як на довгій ниві, всього буває: і радості, і горя, і страждань. Минає все… Тільки до самої смерті не зникає туга


Михайло Петрович Драгоманов




Апостол правди і науки
Історик, педагог, етнограф, видавець, громадський діяч, патріот-просвітитель і мислитель
зі світовим ім’ям, найосвіченіша людина свого часу, гордість України, слава нашого краю.
Народився 18 вересня 1841 року у місті Гадячі.
Помер 20 червня 1895 року і покоїться в болгарській землі в м.Софії.
Після домашньої освіти до 1849 року М.П. Драгоманов навчався у селі Римарівці в приватному навчальному закладі пансіоні німця Блюмеля, де, як згадує його сестра Олена Пчілка «…вчили німецької мови й французької, грати на фортеп’яно і з загальних наук». « Блюмелі були люди дуже розумні, і наука у них проводилась дуже добре». ( із книги Г.Гетьманця «Борець народний»)
Царина духу Михайла Драгоманова вельми широка, освіченість енциклопедична. Майже в усіх гуманітарних науках лишив мислитель слід – непересічний, неминущий.
Історія, національне питання, література, музика, фольклор, народознавство, політико-правові питання,
педагогіка, економіка – саме над цими проблемами працював учений.
Михайло Драгоманов мав великий вплив на духовний світ своєї племінниці Лесі Українки.
Ім'я М.П. Драгоманов відоме всьому культурному світові.





Вони подарували нам життя



В історії с. Римарівка є сумні та трагічні сторінки – це роки німецько-фашистської окупації. 27 вересня 1941 року фашисти захопили село. Окупація тривала до 12 вересня 1943 року. В цей, пам’ятний для всіх жителів села день, Римарівку було звільнено солдатами 40-ї армії Вороні тжського фронту під командуванням генерал-полковника Конєва.
Під час боїв за Римарівку загинуло 43 воїна; 29 з них відомі, 14 осіб – невідомі.


Серед загиблих у боях за Римарівку Герой Радянського Союзу Притков Даніїл Олексійович, який відзначився бойовими подвигами в боротьбі проти фашистських загарбників влітку 1942 року, про що свідчить документ від 9 листопада 1942 року.





Серед наших односельчан , яким було присвоєно звання Героя Радянського Союзу та нагороджено орденом Золотої Зірки Микола Федорович Лимонь.
Народився 15 лютого 1918 року в с. Римарівка Гадяцького району.
Виховувався у дитячому будинку. Закінчив сім класів Гадяцької середньої школи № 2.
Трудовий шлях розпочав 1936 р. столяром в артілі «Ідеал» м. Гадяча. У1938-1940 служив у Червоній Армії. Перед війною працював столяром на коксохімічному заводі в Донецьку. Воював на Південно-Західному, Центральному,1-му Білоруському фронтах. Брав участь у форсуванні Дніпра. Був тричі поранений . Нагороджений медалями. Вересень1943 року: 895-й стрілецький полк 193-ї стрілецької дивізії 65-ї армії, в якому служив сержант М.Ф.Лимонь, вів бої в районі білоруського міста Лоєва. Спроби з ходу форсувати Дніпром не увінчались успіхом. Тоді командування дивізії викликало командира кулеметного взводу М.Ф.Лимоня і ще двох бійців - Кузнєцова і Дуракова і поставило перед ними завдання: будь що дістатись на правий берег, захопити декілька бліндажів противника і прикрити вогнем переправу наших військ. З стовбурів дерев бійці змайстрували пліт і попливли на ньому. Коли сміливці були вже на середині ріки, фашисти помітили їх і відкрили мінометний вогонь. Бійці кулеметної обслуги вирішили перехитрити фашистів. Вони полягали на пліт і не подавали ніяких ознак життя. Швидка течія зносила пліт все нижче і нижче. Тим часом на річці з’явилися нові плоти з червоноармійцями, ворог обстрілював їх із усіх видів зброї. А забутий пліт з «мертвими» бійцями прибило до правого берега. Кулеметники витягли на берег станковий кулемет, підповзли до найближчої траншеї і закидали її гранатами. Захопивши другу позицію, вони встановили свій кулемет на бруствері ворожого укріплення. Лишилось виявити декілька телефонних проводів, що тяглися через траншею до бліндажа. Дотримуючись їх напрямку, він виповз окопом до Бліндажнонімецьких коректувальників. Саперною лопаткою перебив проводи, кинув протитанкову гранату в бліндаж. Гітлерівці спочатку розгубились, та отямившись, кинули проти сміливців значні сили. Влучним вогнем кулемета, гранатами наші воїни відбили першу контратаку гітлерівців. Відвернувши увагу ворога на себе, Лимонь, Кузнєцов, Дураков створили можливість для переправної групи радянських військ. Ще дві ворожі контратаки відбили мужні бійці, поки дивізія форсувала Дніпро. У запеклій рукопашній сутичці радянські воїни вибили гітлерівців з берегових укріплень, захопили в полон 157 солдатів, три гармати і закріпили свої позиції на підходах до с. Крупейки. Але дальшому рухові вперед заважав кулеметний вогонь ворожого танка, заритого в землю. Лимонь, Кузнєцов, Дураков одержали наказ подавити вогневу точку противника. Першим поповз в перед М.Лимонь, за ним - бійці з кулеметом. Коли до танка залишилося декілька десятків метрів , сержант підвівся, кинув гранату і тут же впав на землю. Ворожі кулі вп’ялися в руку та шию… Відвага та мужність воїна дозволили знешкодити вогневу точку противника. За час з 28 серпня по15 жовтня 1943р. молодий сержант М.Ф. Лимонь пройшов з боями більше 300 км, знищивши при цьому понад 150 гітлерівців. Серед перших він форсував Десну, Сож, Дніпро і вогнем кулемета забезпечив успішну переправу свого стрілецького підрозділу. За мужність і відвагу, проявлених в боях проти фашистських загарбників, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 жовтня 1943 р. молодшому сержанту Миколі Федоровичу Лимоню присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після Перемоги М. Ф. Лимонь повернувся до Гадяча, де працював столяром ремонтно-будівельної дільниці. За хорошу роботу мав подяки, нагороджений кількома грамотами. Микола Федорович Лимонь часто виступав перед робітничою та шкільною молоддю, листувався із школярами.

В центрі села 18 червня 1958 року відбулося перезахоронення загиблих у братскій могилі. На могилі побудований памятник-скульптура воїна-визволителя.



Жителі Римарівки з вдячністю пам’ятають тих, хто захищав нас з вами , хто віддав своє життя, звільняючи село і вшановують їх пам’ять у дні визволення та в День Перемоги.

Юні пошуковці школи запрошують Вас відвідати с. Римарівку.
Бажаємо Вам приємних Вражень! З повагою група «Пошук»



«Не забудьте приїхать в село!
Не прошу назавжди – на хвилину
Не забудьте приїхать в село
По народному так, на гостину

Хай нема тут того, що було
Хай розтануть десь із дощами,
Та лишилось одвічне тепло,
В черешневих садах з солов’ями…»
О. Недовіс








 Національна дитяча гаряча лінія

Пошук
Календар
«  Серпень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Copyright MyCorp © 2019