Коли я був завсім маленьким, то вірші про природу сприймав як чудові мелодійні казки. Особливо «зимові вірші». Я вчив їх до виступів під новорічною ялинкою і майже не відділяв від казок про Морозка, про дванадцять місяців, від реального засніженого села із святковою ялинкою в кімнаті... Мороз, зима, лісові дерева були живі, загадково-мовчазні, мов приховували якусь таємницю. Ялинки махали широкими пухнастими рукавами, сніжинки кружляли у танку під нечутний сторонньому вуху вальс, біла бахрома довгими віями повисала на березових гілках... Школа... Урок світової літератури. З уст учителя, Колпакової Валентини Миколаївни, звучать слова: Околдован невидимкой, Дремлет лес под сказку сна… А ми, учні 7 класу – Колпаков В., Гайдабура Д., Лимоня В., Снігір В., Соловйова Т., вже уявляємо цю картину.
Чародейкою зимою Околдован лес стоит – И под снежной бахромою, Неподвижною, немою, Чудной жизнью он блестит… *** Сном волшебным очарован, Весь окутан, весь окован Легкой цепью пуховой… *** Белая береза Под моим окном Принакрылась снегом, Точно серебром…
Ми закохалися в ці рядки одразу, не питаючи імен авторів, запам'ятали їх «з голосу». Природа, казка, вірші входять у наше життя разом, переплітаючись у морозних візерунках на склі, заворожуючи, але не заморожуючи, а, напроти, зігріваючи душу. Тоненькі книжечки, коричневі й сині томики! Тютчев, Фет, Єсенін... Не ветер бушует над бором, Не с гор побежали ручьи, Мороз-воевода дозором Обходит владенья свои. Глядит – хорошо ли метели Лесные тропы занесли, И нет ли где трещины, щели, И нет ли где голой земли?! <…> Идет – по деревьям шагает, Трещит по замерзлой воде, И яркое солнце играет В косматой его бороде… Так і здається, що оживає той бородатий дід у блакитно-білому кожусі, що стояв під новорічною ялинкою, та крокував вранішніми вулицями, перевіряв свої володіння, починаючи з нашої вулиці... І назвав цього Діда Мороза Некрасов дуже влучно – «Мороз, Красный нос». А потім щось веселе, святкове приходило в душу, розбризкуючи феєрверком радощі... Под голубыми небесами Великолепными коврами Блестя на солнце снег лежит. Прозрачный лес один чернеет, И ель сквозь иней зеленеет, И речка подо льдом блестит… Мені байдуже, що ніколи не запрягали у мої санчата коней, що Пушкін, даруючи нам цей чудовий зимовий ранок, бачив попереду зовсім інші краї... Він просто вкарбував назавжди, на всі пори року, у дитячу душу цей длиск снігу, блакитно-бузкові тіні на ньому, паралельні доріжки від саней, свист вітру і відчуття польоту... Обережно торкаєшся світу поезії, зберігаючи у собі той невгасимий вогник любові до справжньої краси рідної природи, до душі народу – до батьківщини.
|