Туристсько – краєзнавчий загін "Пошук” Римарівської ЗОШ І-ІІІ ступенів створений 3 вересня 2009 року.
Рада загону на своєму засіданні вирішила у 2009 – 2010 н. р. працювати в рамках обласної туристсько – краєзнавчої експедиції учнівської та студентської молоді "Пізнай свою країну” за напрямком "У глибину століть”.
Зібрані дані рекомендувати використовувати вчителям та класним керівникам на уроках і виховних годинах, а також під час проведення духовності та культури життя.
Працюючи за напрямом експедиції "У глибину століть”, найбільше матеріалів загону вдалося зібрати по темі "Святопокровський храм – від минулого до сьогодення”.
У переддень свята Казанської ікони Божої Матері, яке українці відзначають 4 листопада наш краєзнавчо – пошуковий загін організував зустріч з настоятелем Святопокровського храму благочинним Гадяцького району, протоієреєм Леонідом Василенком і учнями Римарівської школи.
Отець Леонід розповів про храм i церковне життя односельців, та про історію свята Казанської ікони Божої Матері.

Церковне життя в Римарівці сягає глибини початків існування села, віддзеркалюючи багатовікове буття християнства на наших землях.
Церкви змінювали свої обриси, перебудовувалися, замість старих будувалися нові. Ми сьогодні лише намагаємося розгледіти в сутінках зникаючі постаті, події, найменування. В Римарівці ходять перекази, що нібито десь є рукописні молитви, вивезені з села, які датуються ХІ століттям. Відомості про існування дерев’яного храму в Римарівці сягають козацьких часів кінця ХVІ століття, чи навіть раніше. У 1783 році замість старої Покровської церкви колезький асесор Г.Є.Станіславський побудував нову. А в 1903 році після пожежі (за словами очевидців) було закладено новий цегляний храм візантійського стилю, який зберігся до наших днів. Висота храму сягає 35 метрів. Навколо храму було споруджено огорожу з каплицею, яка була зруйнована за часів радянської влади.

Незвичайний для села храм овіяний легендами. Він був збудований на кошти майора Віктора Сергійовича Юр’єва, який був власником цих земель. За переказами старожилів, історія створення церкви така: Майор Юр’єв, перебуваючи у військових справах в Петербурзі, познайомився там з Анною Данилівною, яка була досить заможного дворянського роду. Вік майора вже схилявся до другої половини життя і треба було одружуватися. Тут і припала йому до душі молода, гарненька дворяночка, якій, здається, не зовсім сподобався лисуватий поміщик, що мав маєток на далекій від Петербургу Україні, в селі Римарівці Гадяцького повіту Полтавської губернії. Впевнено крутячи носом, вона все ж таки висунула одну умову (можливо, сподіваючись, що він не зможе її виконати, або ж просто затягнути час, адже вона була ще зовсім молода). Умова була така: побудувати в його селі церкву, точнісінько таку, в якій вона щонеділі бувала на службі в Петербурзі.
Віктор Сергійович повернувся додому похмурий, бо, хоча і мав великий маєток, багаті землі і достатньо коштів, для будівництва церкви – однієї з найбільших, якщо й не найбільшу на весь Гадяцький повіт, все ж таки ця справа була дуже складною. Чи дуже вже йому сподобалася білолика дворянка, чи з якихось інших міркувань, але все ж майор твердо вирішив виконати свою обіцянку. Храм будувався не мало не багато – десять років; Анна Данилівна все ж вийшла заміж за Юр’єва.

Документально ж встановлено, що згідно з записами у подорожньому журналі полтавського єпископа Іларіона (Юшенова) дерев’яний храм в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. перебував у такому стані, що треба було зводити новий. Тут зберігалися давні рукописні книги: Євангеліє і Требник ХVІ ст., книга Номоканон надрукована в 1624 році. Саме від владики Іларіона про рідкісну знахідку стало відомо широкому загалу. Фундатором цегляного храму став царський міністр відставний майор Юр’єв, який за свої кошти побудував величний собор Святої Покрови. Могила з написом про захоронення Юр’єва – одна з небагатьох, які збереглися поряд із храмом. Крім неї, під вівтарною стіною знаходиться могила з прахом парафіяльного священника Віктора Вікторовича Назаревського, його батько о. Віктор Назаревський на початку ХХ ст. служив священиком в Римарівці. Він у своїх записах засвідчує, що храм у селі вже існував наприкінці ХVІ століття, а може і раніше, на ймовірність такої версії вказували Універсал гетьмана Івана Мазепи 1688 року, книга Номоканон друку 1624 року, а також старовинні рукописні Требник і Євангеліє. Це підтверджує і знахідка нашого часу Богослужбової книги Євхологіон друку 1763 року Божого під час відбудови настоятелем храму протоієреєм Леонідом Василенком.

У середині ХХ століття під час чергової антирелігійної кампанії церкву закрили. Остання перед руйнацією служба Божа була проведена священиком Циганенком у 1958 році.
1962 року тракторами постягували святі хрести з бань Свято – Покровської церкви і була перша спроба підірвати храм. Приїхали підривники з вибухівкою, та виявилося, що для того, щоб підірвати величну церкву, необхідно виселити людей з навколишніх будівель, і є небезпека руйнування для новозбудованої двоповерхової контори колгоспу та трьох корпусів новозбудованої двоповерхової середньої школи. Тому й побоялися зруйнувати тоді храм підривники. За часів радянської влади храм тричі руйнували, але він вистояв завдяки міцним стінам та Божій охороні. Тракторами було стягнуто лише хрести з малих бань. При стягненні з головної бані трос не витримав і обірвався, скалічивши керуючого роботами, як кажуть люди, розпоров живіт руйнівнику. Було знищено церковну огорожу та розібрано каплицю, а на її місці побудували контору. В каплиці знаходилися поховання родини Мазараків.



Коли понівечену церкву передали релігійній громаді, на другому ярусі дзвіниці росли берези з товстим, як відро, стовбуром, бані дзвіниці були знесені. Церква реставрувалася силами громади віруючих на чолі з настоятелем священиком Леонідом Василенком. 1992 року на прохання односельців о. Леонід повернувся до рідного села і став служити на парафії, а його матушка Марія стала керувати церковним хором. Перед Великоднем 1992 року громада перейшла з – під московського підпорядкування до УАПЦ, а потім до Київського Патріархату, коли він утворився. Люди плакали, почувши Слово Боже рідною мовою. Завдяки першому після відновлення Богослужінь регенту хору О.Я. Перерві, яка співала в церкві ще в 20-х роках ХХ століття, вдалося відновити традиційні місцеві церковні наспіви, зокрема, було збережено мелодії церковних служб українською мовою.



Допомагали громаді в реставраційних роботах сільськогосподарські підприємства Римарівни та навколишніх сіл. Серед жертводавців о. Леонід називає професора Петра Васильовича Одарченка, літературознавця, етнографа, колишнього римарівчанина, що мешкав у США, родину Співаків з Канади, родини Матвійків і Паці рів з Чикаго.
Коли реставрували церкву, знайшли міну в стіні дзвіниці, яка з храмом одне ціле. Міна дійшла до середини стіни, зруйнувала свій вибуховий пристрій і не вибухнула. А коли з погреба виносили сміття, то знайшли руки з кістяка людини, закуті в кайдани.





У церкві багато ікон, чудовий іконостас роботи майстрів Галака Петра Михайловича та Яременка Василя Петровича, виготовлений за участю і під керівництвом о. Леоніда, який за освітою художник. Старанням настоятеля та громади, жертводавців і спонсорів відновлено зовнішній вигляд храму, зведено нову огорожу. Прикрасили церкву ікони роботи студентів Академії мистецтв під керівництвом Віри Баринової – Кулеби, уквітчали вишиті рушники односельців.


19 грудня 2009 року в день свята Святого Миколая краєзнавчий загін школи разом із своїм керівником відвідали Святопокровський храм. Після закінчення служби Божої о. Леонід розповів нам про інтер’єр храму.





Серед наших односельчан , яким було присвоєно звання Героя Радянського Союзу та нагороджено орденом Золотої Зірки Микола Федорович Лимонь.
Народився 15 лютого 1918 року в с. Римарівка Гадяцького району.
Виховувався у дитячому будинку. Закінчив сім класів Гадяцької середньої школи № 2.
Трудовий шлях розпочав 1936 р. столяром в артілі «Ідеал» м. Гадяча. У1938-1940 служив у Червоній Армії. Перед війною працював столяром на коксохімічному заводі в Донецьку. Воював на Південно-Західному, Центральному,1-му Білоруському фронтах. Брав участь у форсуванні Дніпра. Був тричі поранений . Нагороджений медалями. Вересень1943 року: 895-й стрілецький полк 193-ї стрілецької дивізії 65-ї армії, в якому служив сержант М.Ф.Лимонь, вів бої в районі білоруського міста Лоєва. Спроби з ходу форсувати Дніпром не увінчались успіхом. Тоді командування дивізії викликало командира кулеметного взводу М.Ф.Лимоня і ще двох бійців - Кузнєцова і Дуракова і поставило перед ними завдання: будь що дістатись на правий берег, захопити декілька бліндажів противника і прикрити вогнем переправу наших військ. З стовбурів дерев бійці змайстрували пліт і попливли на ньому. Коли сміливці були вже на середині ріки, фашисти помітили їх і відкрили мінометний вогонь. Бійці кулеметної обслуги вирішили перехитрити фашистів. Вони полягали на пліт і не подавали ніяких ознак життя. Швидка течія зносила пліт все нижче і нижче. Тим часом на річці з’явилися нові плоти з червоноармійцями, ворог обстрілював їх із усіх видів зброї. А забутий пліт з «мертвими» бійцями прибило до правого берега. Кулеметники витягли на берег станковий кулемет, підповзли до найближчої траншеї і закидали її гранатами. Захопивши другу позицію, вони встановили свій кулемет на бруствері ворожого укріплення. Лишилось виявити декілька телефонних проводів, що тяглися через траншею до бліндажа. Дотримуючись їх напрямку, він виповз окопом до Бліндажнонімецьких коректувальників. Саперною лопаткою перебив проводи, кинув протитанкову гранату в бліндаж. Гітлерівці спочатку розгубились, та отямившись, кинули проти сміливців значні сили. Влучним вогнем кулемета, гранатами наші воїни відбили першу контратаку гітлерівців. Відвернувши увагу ворога на себе, Лимонь, Кузнєцов, Дураков створили можливість для переправної групи радянських військ. Ще дві ворожі контратаки відбили мужні бійці, поки дивізія форсувала Дніпро. У запеклій рукопашній сутичці радянські воїни вибили гітлерівців з берегових укріплень, захопили в полон 157 солдатів, три гармати і закріпили свої позиції на підходах до с. Крупейки. Але дальшому рухові вперед заважав кулеметний вогонь ворожого танка, заритого в землю. Лимонь, Кузнєцов, Дураков одержали наказ подавити вогневу точку противника. Першим поповз в перед М.Лимонь, за ним - бійці з кулеметом. Коли до танка залишилося декілька десятків метрів , сержант підвівся, кинув гранату і тут же впав на землю. Ворожі кулі вп’ялися в руку та шию… Відвага та мужність воїна дозволили знешкодити вогневу точку противника. За час з 28 серпня по15 жовтня 1943р. молодий сержант М.Ф. Лимонь пройшов з боями більше 300 км, знищивши при цьому понад 150 гітлерівців. Серед перших він форсував Десну, Сож, Дніпро і вогнем кулемета забезпечив успішну переправу свого стрілецького підрозділу. За мужність і відвагу, проявлених в боях проти фашистських загарбників, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 жовтня 1943 р. молодшому сержанту Миколі Федоровичу Лимоню присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Після Перемоги М. Ф. Лимонь повернувся до Гадяча, де працював столяром ремонтно-будівельної дільниці. За хорошу роботу мав подяки, нагороджений кількома грамотами. Микола Федорович Лимонь часто виступав перед робітничою та шкільною молоддю, листувався із школярами.

В центрі села 18 червня 1958 року відбулося перезахоронення загиблих у братскій могилі. На могилі побудований памятник-скульптура воїна-визволителя.



Жителі Римарівки з вдячністю пам’ятають тих, хто захищав нас з вами , хто віддав своє життя, звільняючи село і вшановують їх пам’ять у дні визволення та в День Перемоги.